Дебальцеве: залишатися не можна відступити (історія)
Дебальцеве: залишатися не можна відступити
Дебальцеве та його околиці - пункт стратегічний. Це клин, що розділяє захоплені Луганськ і Донецьк. Це осиковий кіл, вбитий у паршиве серце «лугандонії». Коли туди в’їжджаєш трасою з боку Артемівська, цілком можеш відчути себе в маленькому раю посеред великого пекла: зліва – центр Дебальцевого і далі – шлях на Луганськ; справа – дорога на умовно наш Вуглегірськ і наразі їхні Єнакієве, Горлівку та Донецьк. Попереду Красний Луч. Теж «їхній».
Ця стратегічність – цілодобовий ризик для тих, хто утримує блокпости довкола Дебальцевого і вздовж траси на Артемівськ. Не дай Господи, бойовики, підкріплені російською десантурою та градами-ураганами, замкнуть Дебальцеве з півночі – буде черговий котел. І цілком віриться, що вони це будуть намагатися зробити, всупереч усім перемир’ям, усім «глибоким стурбованостям» і усім телефонним переговорам. Але водночас хочеться вірити, що Іловайськ таки чогось навчив наше командування. Якщо не вірити у це – не хочеться жити.
«Ми – майдануті»
«Ми ж майдануті. Нас просто так не візьмеш. І ми просто так не вступимося. Була б команда і артилерійське прикриття, ми б пішли давити їх голими руками», – каже Андрій Антонищак. Він стояв біля витоків 1-го резервного батальйону Нацгвардії, а зараз приїхав під Дебальцеве у стан батальйону імені генерала Кульчицького. Того, що через зраду загинув у збитому гелікоптері під Слов’янськом.
Про зраду тут говорять багато. Але без уточнень. Бояться согрішити.
«Та є зрадники, є. Не можу казати, кого підозрюємо ми, бо гріхом звинувачувати людину, яка може виявитися невинною. Але інакшого пояснення деяким речам просто неможливо знайти», – розказує боєць.
«Та, блін, що говорити. Є військові, які самі пропонують ворогові здавати інформацію. – Встрягає у розмову ще один гвардієць. – Суки спершу розпродали всю зброю, а тепер, коли вже нема чим торгувати, торгують нашим життям».
Більшість бійців не хочуть зніматися на камеру. І тут справа не у страху за себе – вони не ходять у балаклавах і під час вилазок на ворожі блокпости з відкритим забралом дивляться в очі ворогу. Часто очі наших бійців – останнє, що бачать сепаратисти. У батальйоні Кульчицького – усі добровольці. У більшості випадків їхні найближчі не в курсі, де вони перебувають. «Я в Ізюмі при штабі», «Я у звільненому Слов’янську. Тут усе тихо-мирно», «Я у Петрівцях на полігоні. Буду тут ще довго» – класичні легенди для матерів. Дружинам усе ж більшість повідомляє. Ті – молодші. У них ще міцніші серця.
… Базуємося на одному з блокпостів. Найбільшому, який перекриває артерію між Красним Лучем і північчю Донеччини вздовж і розрізає навпіл Донеччину з Луганщиною. Колись тут кипіло життя. Ресторани, крамниці, ущент спалена АЗС. Довкола блокпости менші. В разі потреби вони отримують оперативну допомогу.
Перші відчуття трохи тривожні. Практично не стихають постріли на блокпостах. Ти не бачиш, хто стріляє і де. В голові зразу прокручується той проклятий ранок на Майдані. З невеликими інтервалами здригається небо від важкої артилерії. У перші годину-дві хочеться кудись закопатися, як кріт, і не висовуватися, поки все не стихне. Але людям на блокпосту зовсім не страшно. І це заспокоює.
«Та ні, то не сюди летить. То наші луплять по них», – каже Олег, худий і жилавий, одягнутий в жовто-синій тільник.
Через якихось два дні вже почали лупити вони. І по наших.
Олег, Юля, Галя
Олег – один із перших, з ким знайомлюся тут, під Дебальцевим. Це якщо не врахувати двох Андріїв зі Львова – Антонищака та Стадника, з якими сюди приїхали, притягнувши стареньким ЗІЛом зенітку.
Олега, як і переважну більшість тутешніх гвардійців, привело на війну відлуння Майдану. Олег – чоловік не бідний. Має долю в знаних українських компаніях, демонструє на айфоні фотографії офісу у Кенії. Будучи тут, примудряється домовлятися телефоном про ремонт чийогось автомобіля, який привезуть сюди ж.
Олег проводить своєрідну екскурсію, зупиняється біля згорілої АЗС і показує, де стояв ворожий снайперський розрахунок, коли Дебальцеве та околиці ще були у руках бойовиків.
«Дивні тут люди. Ну чого їм бракувало? Зараз уже багато хто прийшов до тями, але далеко не всі. Ну уявіть собі. Після того, як вибили сепарів з Вуглегорська, зайшли в місцеву школу. У кабінеті директора – портрет Леніна. І знаєте, що він каже (ну, не Ленін – директор)? Каже, що Путін їх кинув. Жодного жалю з приводу того, що сталося. Жодного сорому», – щиро дивується Олег.
Розпитуємо в нього про Юлю. Ця амазонка теж прийшла у гвардію з Майдану. І нині на рівні з чоловіками носить зброю, вирушає на виїзди – тобто по тривозі їде втихомирювати сепаратистів, які зарвалися.
«Юля у нас, як мати і сестра. Ми з нею були знайомі ще до Майдану, але на Майдані вже познайомилися ближче. Скількох людей вона тоді обігріла, скількох нагодувала. Юля – це наше все», - навіть не сміючись, каже Олег.
Сама Юля небагатослівна. Просить не фотографувати, аби часом мама не дізналася, що вона тут воює, а не сидить при штабі. Але дітям сказала.
«У мене двоє. 19-річна дівчина і 15-річний хлопець. Я їх десь місяць готувала до того, що поїду воювати. Зрозуміли. Дорослі вже. А от мамі не наважилася розповісти», - каже Юля. За дітей, звичайно, трохи переживає, бо «не такі відірвані, як я», хоча й доволі самостійні.
На запитання, чи не важко у чоловічому колективі, Юля відповідає несподівано.
«Я зразу розставила всі крапки над «і». Я тут не у сукні і не на шпильках, а в берцях і камуфляжі. Значить такий же боєць, як і всі. Та й, зрештою, після першої ротації я вийшла заміж. От мій чоловік, - Юля показує в бік автомобіля, де її обранець щось вивчає у капоті. – Наразі розписалися. Як підемо у другу відпустку, то візьмемо шлюб».
Юля знімає бандану і серед якогось жовто-сірого пейзажу блокпоста раптом стає червоно-червоно. Вогняне волосся жінки різко контрастує з довкіллям, вифарбуваним у кольори степового сонця і придорожньої пилюки, змішаної з попелом останніх пожеж.
Медик Галя – повна протилежність амазонці Юлі. Галя приїхала з Кіровограда. У ній нічого не видає людину, якій може подобатися війна. Плавні рухи, суцільний спокій. Галя взагалі відмовляється говорити, відповідаючи на всі запитання: «Не знаю».
Чи не єдиний раз, коли вона помітно оживилася, – це коли згадала, що чула вночі, як наші допитували полоненого сепара. При цьому по доброму обличчю жінки пробігла задоволена посмішка. Великі затемнені окуляри, на жаль, не дозволили дізнатися, що при цьому думають її очі. А мені здалося, що сепаратисту пощастило, що Галя медик, а не дізнавач.
Сепарастисти
Їх, розповідають бійці, взяли у ніч, яка передувала нашому приїзду під Дебальцевим. Якби для ворога не було все так трагічно, випадок можна було б назвати кумедним. Троє сепаратистів пробираючись польовими дорогами у пункт призначення на автомобілі, наповненому вибухівкою, банально заблукали. Ніч була темна. А вони були п’яні в темну ніч. От і виїхали на наш блокпост, ледь не розмахуючи руками і георгіївськими стрічками.
Зрозумівши, що «облажалися», розвернули «Жигуля» і намагалися втекти. Дві автоматні черги бажання утікати зупинили. Двоє одразу усвідомили свою приреченість. Третій – намагався чинити спротив, за що був упокорений кулею. Не смертельно. Але й цього виявилося достатньо, аби диверсант зрозумів, що панькатися ніхто не буде – тут війна.
Закінчилося все традиційно для таких ситуацій. Мішок на голову, допити і подальша передача «куди треба».
Наступної ночі взяли ще одного. Велика ймовірність, що корегувальника вогню.
«Сидить, падла, серед ночі неподалік блокпоста і розмовляє по телефону. Ми його беремо, а телефону в руках уже немає. Поруч ставок. Каже, що телефону і не мав навіть, а сюди прийшов просто погуляти, бо не спалося. Ми, звичайно, повірили, враховуючи глупу ніч, його абсолютно тверезий стан і відстань у кілька кілометрів від найближчого будинку», – розповідає боєць, який затримував сепаратиста.
Третьої партії затриманих побачити не довелося. Хлопці, які поїхали за ними на один із сусідніх блокпостів, повернулися з порожніми руками і плювалися від розчарування.
«Ідіоти віддали їх ментам. То ж, б…дь, треба якісь мозги мати. Що їх завтра по-новій виловлювати», - місцевим міліціонерам тут не довіряють. Не довіряють абсолютно.
Кого цікавлять подробиці спілкування наших бійців із затриманими чи то пак полоненими, мушу зазначити наступне. Ставлення вельми шанобливе. Мішки перед тим, як одягнути на голову, тричі випирають і скроплюють трояндовою олією. Під час дружніх допитів, які радше нагадують великосвітські салонні бесіди, принагідно цікавляться прем’єрами Донецького драмтеатру та літературними новинками «Новоросії». Сепаратисти, зі свого боку, залюбки діляться власними спостереженнями щодо проекції відголосків козацького бароко на побутову культуру чільних діячів ДНР і ЛНР. Ну й так далі…
Батюшка
… Ніч видалася спокійною попри оголошену тривогу. Будить заграва, яку помічаю з вікна авто, в якому якось намагався заснути. Це акурат над спаленою заправкою сходить сонце, заплітаючись в перетинах її вигорілого даху.
Зранку бійці, котрі вирушали на підсилення сусідніх блокпостів, з’їжджаються, розповідають про свої пригоди. Пригод тої ночі було мало. Чекали на удар «Градів». Цього разу пронесло.
Разом із бійцями з котрогось із блокпостів приїздить чоловік зовсім нехарактерної для тутешніх місць і ситуації зовнішності: розлога борода, волосся, зібране у конячий хвіст. І якісь дивно одухотворені блакитні очі.
«У нас тут є свій капелан. Батюшка, поговоріть з журналістами», - знайомить нас Олег.
З5-річний православний монах з Луцька просить не називати свого імені, бо розуміє, що не мав право брати в руки зброю. Розповідає, чому таки взяв.
«Мене викликали за повісткою у військкомат. Я прийшов у рясі, і мене тут же ж нагнали. Мовляв, ідіть звідси, батюшко, не до вас зараз. От я й пішов добровольцем у Національну гвардію. Думав, буду капеланом», - розповідає отець.
Після короткої паузи, за час якої, певно, вкотре прокручує страшні події, продовжує: «Після того, як наших покрили вогнем на Карачуні, я уявити собі не міг, що колись побуваю у такій ситуації. Я побачив, як виглядає спечений людський мозок. Я знав, що зварене людське м'ясо має білий колір, але я ніколи раніше цього не бачив і не думав, що коли-небудь побачу. Як священику мені треба було б усе це зібрати, викопати могилу і поховати. Але я не зміг, мене просто заціпило. Після цього я вирішив воювати».
Страшну оповідь отця раз у раз переривають далеко не такі, як він смиренні хлопці: «Батюшка, як справи»? Священик посміхається кутиком вуст, вдаючи, що не помічає матюків і подекуди масних жартів, які лунають від розташованої поруч купки бійців.
«Насправді хлопцям потрібно Слово Боже, і вони до нього тягнуться. – продовжує отець. – І дива трапляються. Коли на Карачуні впала вежа, висотою понад 200 метрів, то якось склалася так, що навіть не поранила жодного бійця. Хоча, здається, це було неможливо. Хіба це не диво від Господа»?
Клятва Гіппократа
Поки бійці повертаються з блокпостів, молодий гвардієць розганяє останні сутінки своїм віником, бурмочучи при цьому: «Ніхто, крім мене, не хоче прибирати. А що тут буде, коли не прибирати».
Заварюю чай з пакетика, набираю миску макаронів по-флотськи, вже холодних з вечора, але ще смачних, і продовжую вислуховувати бійця, чиїм ім’ям спросоння навіть забув поцікавитися. Каже, що товариш його кума служить у «Донбасі».
«Там дуже полюють за чеченцями. Кажуть, у кожного чеченця із собою в кишенях по 15-20 тисяч награбованих доларів», – розмірковує чоловік.
Тим часом до нас підходить Сергій, чоловік років тридцяти з гаком у блакитному лікарському халаті. Сергій, медик-волонтер, набирає капусту, помідори та огірки для медпункту і принагідно розповідає.
«У мене багато друзів є військовими медиками. Але сам я не хочу вдягати погони. Мамі сказав, що вирушив на курси підвищення кваліфікації, а сам сюди волонтером. До речі, наш начмед Ігор Петрович Ільків зі Львова», - акцентує увагу Сергій, дізнавшись звідки приїхав я.
Просто тут на блокпосту у медичній частині є хірургія та реанімація. Тут і надають першу допомогу пораненим бійцям. Кому потрібне подальше лікування у стаціонарних умовах, відправляють вже до Артемівська.
«Лікарня у Дебальцевому значно ближче, але ми поранених туди не возимо. З тамтешніми медиками вкрай погані стосунки. Вони не те, що з пораненими не хочуть мати справу. Вони навіть із нами, їхніми колегами, не хочуть мати жодних стосунків. Та й узагалі, здається, що для них клятва Гіппократа – це щось незнайоме. Недавно, приміром, відмовилися допомогти травмованому 7-річному місцевому хлопчику, якого ми їм доставили із сусіднього села. Казали, що хірурга немає, а спеціально їхати він не буде. Тут, я вам скажу, взагалі «швидкі» бояться їздити. Хоча їх, наче, ніхто і не обстрілював.
Ми ще розмовляємо, а над блокпостом лунає дивний свист, який аж шкребе по душі.
«Що це? – насторожуються бійці. – Цікаво, це десь далеко чи нам «привіт» летить»?
Цього разу посвистіло з півхвилини і вглохло.
«Зараза, поки долетить обробити ся можна», - зареготав один із бійців. Почуття гумору бійцям не бракує…
P.S. Протягом останніх днів наші блокпости неодноразово обстрілювали і накривали важкою артилерією. Загинув гвардієць – позивний Альпініст (хто знав – пом’яніть). З посіченою осколками головою лежить у шпиталі комбат. Поранено ще зо два десятки бійців. Але гвардія – не здається. Бережи їх Господь!
Фото: Роман Онишкевич
Ця стратегічність – цілодобовий ризик для тих, хто утримує блокпости довкола Дебальцевого і вздовж траси на Артемівськ. Не дай Господи, бойовики, підкріплені російською десантурою та градами-ураганами, замкнуть Дебальцеве з півночі – буде черговий котел. І цілком віриться, що вони це будуть намагатися зробити, всупереч усім перемир’ям, усім «глибоким стурбованостям» і усім телефонним переговорам. Але водночас хочеться вірити, що Іловайськ таки чогось навчив наше командування. Якщо не вірити у це – не хочеться жити.
«Ми – майдануті»
«Ми ж майдануті. Нас просто так не візьмеш. І ми просто так не вступимося. Була б команда і артилерійське прикриття, ми б пішли давити їх голими руками», – каже Андрій Антонищак. Він стояв біля витоків 1-го резервного батальйону Нацгвардії, а зараз приїхав під Дебальцеве у стан батальйону імені генерала Кульчицького. Того, що через зраду загинув у збитому гелікоптері під Слов’янськом.
Про зраду тут говорять багато. Але без уточнень. Бояться согрішити.
«Та є зрадники, є. Не можу казати, кого підозрюємо ми, бо гріхом звинувачувати людину, яка може виявитися невинною. Але інакшого пояснення деяким речам просто неможливо знайти», – розказує боєць.
«Та, блін, що говорити. Є військові, які самі пропонують ворогові здавати інформацію. – Встрягає у розмову ще один гвардієць. – Суки спершу розпродали всю зброю, а тепер, коли вже нема чим торгувати, торгують нашим життям».
Більшість бійців не хочуть зніматися на камеру. І тут справа не у страху за себе – вони не ходять у балаклавах і під час вилазок на ворожі блокпости з відкритим забралом дивляться в очі ворогу. Часто очі наших бійців – останнє, що бачать сепаратисти. У батальйоні Кульчицького – усі добровольці. У більшості випадків їхні найближчі не в курсі, де вони перебувають. «Я в Ізюмі при штабі», «Я у звільненому Слов’янську. Тут усе тихо-мирно», «Я у Петрівцях на полігоні. Буду тут ще довго» – класичні легенди для матерів. Дружинам усе ж більшість повідомляє. Ті – молодші. У них ще міцніші серця.
… Базуємося на одному з блокпостів. Найбільшому, який перекриває артерію між Красним Лучем і північчю Донеччини вздовж і розрізає навпіл Донеччину з Луганщиною. Колись тут кипіло життя. Ресторани, крамниці, ущент спалена АЗС. Довкола блокпости менші. В разі потреби вони отримують оперативну допомогу.
Перші відчуття трохи тривожні. Практично не стихають постріли на блокпостах. Ти не бачиш, хто стріляє і де. В голові зразу прокручується той проклятий ранок на Майдані. З невеликими інтервалами здригається небо від важкої артилерії. У перші годину-дві хочеться кудись закопатися, як кріт, і не висовуватися, поки все не стихне. Але людям на блокпосту зовсім не страшно. І це заспокоює.
«Та ні, то не сюди летить. То наші луплять по них», – каже Олег, худий і жилавий, одягнутий в жовто-синій тільник.
Через якихось два дні вже почали лупити вони. І по наших.
Олег, Юля, Галя
Олег – один із перших, з ким знайомлюся тут, під Дебальцевим. Це якщо не врахувати двох Андріїв зі Львова – Антонищака та Стадника, з якими сюди приїхали, притягнувши стареньким ЗІЛом зенітку.
Олега, як і переважну більшість тутешніх гвардійців, привело на війну відлуння Майдану. Олег – чоловік не бідний. Має долю в знаних українських компаніях, демонструє на айфоні фотографії офісу у Кенії. Будучи тут, примудряється домовлятися телефоном про ремонт чийогось автомобіля, який привезуть сюди ж.
Олег проводить своєрідну екскурсію, зупиняється біля згорілої АЗС і показує, де стояв ворожий снайперський розрахунок, коли Дебальцеве та околиці ще були у руках бойовиків.
«Дивні тут люди. Ну чого їм бракувало? Зараз уже багато хто прийшов до тями, але далеко не всі. Ну уявіть собі. Після того, як вибили сепарів з Вуглегорська, зайшли в місцеву школу. У кабінеті директора – портрет Леніна. І знаєте, що він каже (ну, не Ленін – директор)? Каже, що Путін їх кинув. Жодного жалю з приводу того, що сталося. Жодного сорому», – щиро дивується Олег.
Розпитуємо в нього про Юлю. Ця амазонка теж прийшла у гвардію з Майдану. І нині на рівні з чоловіками носить зброю, вирушає на виїзди – тобто по тривозі їде втихомирювати сепаратистів, які зарвалися.
«Юля у нас, як мати і сестра. Ми з нею були знайомі ще до Майдану, але на Майдані вже познайомилися ближче. Скількох людей вона тоді обігріла, скількох нагодувала. Юля – це наше все», - навіть не сміючись, каже Олег.
Сама Юля небагатослівна. Просить не фотографувати, аби часом мама не дізналася, що вона тут воює, а не сидить при штабі. Але дітям сказала.
«У мене двоє. 19-річна дівчина і 15-річний хлопець. Я їх десь місяць готувала до того, що поїду воювати. Зрозуміли. Дорослі вже. А от мамі не наважилася розповісти», - каже Юля. За дітей, звичайно, трохи переживає, бо «не такі відірвані, як я», хоча й доволі самостійні.
На запитання, чи не важко у чоловічому колективі, Юля відповідає несподівано.
«Я зразу розставила всі крапки над «і». Я тут не у сукні і не на шпильках, а в берцях і камуфляжі. Значить такий же боєць, як і всі. Та й, зрештою, після першої ротації я вийшла заміж. От мій чоловік, - Юля показує в бік автомобіля, де її обранець щось вивчає у капоті. – Наразі розписалися. Як підемо у другу відпустку, то візьмемо шлюб».
Юля знімає бандану і серед якогось жовто-сірого пейзажу блокпоста раптом стає червоно-червоно. Вогняне волосся жінки різко контрастує з довкіллям, вифарбуваним у кольори степового сонця і придорожньої пилюки, змішаної з попелом останніх пожеж.
Медик Галя – повна протилежність амазонці Юлі. Галя приїхала з Кіровограда. У ній нічого не видає людину, якій може подобатися війна. Плавні рухи, суцільний спокій. Галя взагалі відмовляється говорити, відповідаючи на всі запитання: «Не знаю».
Чи не єдиний раз, коли вона помітно оживилася, – це коли згадала, що чула вночі, як наші допитували полоненого сепара. При цьому по доброму обличчю жінки пробігла задоволена посмішка. Великі затемнені окуляри, на жаль, не дозволили дізнатися, що при цьому думають її очі. А мені здалося, що сепаратисту пощастило, що Галя медик, а не дізнавач.
Сепарастисти
Їх, розповідають бійці, взяли у ніч, яка передувала нашому приїзду під Дебальцевим. Якби для ворога не було все так трагічно, випадок можна було б назвати кумедним. Троє сепаратистів пробираючись польовими дорогами у пункт призначення на автомобілі, наповненому вибухівкою, банально заблукали. Ніч була темна. А вони були п’яні в темну ніч. От і виїхали на наш блокпост, ледь не розмахуючи руками і георгіївськими стрічками.
Зрозумівши, що «облажалися», розвернули «Жигуля» і намагалися втекти. Дві автоматні черги бажання утікати зупинили. Двоє одразу усвідомили свою приреченість. Третій – намагався чинити спротив, за що був упокорений кулею. Не смертельно. Але й цього виявилося достатньо, аби диверсант зрозумів, що панькатися ніхто не буде – тут війна.
Закінчилося все традиційно для таких ситуацій. Мішок на голову, допити і подальша передача «куди треба».
Наступної ночі взяли ще одного. Велика ймовірність, що корегувальника вогню.
«Сидить, падла, серед ночі неподалік блокпоста і розмовляє по телефону. Ми його беремо, а телефону в руках уже немає. Поруч ставок. Каже, що телефону і не мав навіть, а сюди прийшов просто погуляти, бо не спалося. Ми, звичайно, повірили, враховуючи глупу ніч, його абсолютно тверезий стан і відстань у кілька кілометрів від найближчого будинку», – розповідає боєць, який затримував сепаратиста.
Третьої партії затриманих побачити не довелося. Хлопці, які поїхали за ними на один із сусідніх блокпостів, повернулися з порожніми руками і плювалися від розчарування.
«Ідіоти віддали їх ментам. То ж, б…дь, треба якісь мозги мати. Що їх завтра по-новій виловлювати», - місцевим міліціонерам тут не довіряють. Не довіряють абсолютно.
Кого цікавлять подробиці спілкування наших бійців із затриманими чи то пак полоненими, мушу зазначити наступне. Ставлення вельми шанобливе. Мішки перед тим, як одягнути на голову, тричі випирають і скроплюють трояндовою олією. Під час дружніх допитів, які радше нагадують великосвітські салонні бесіди, принагідно цікавляться прем’єрами Донецького драмтеатру та літературними новинками «Новоросії». Сепаратисти, зі свого боку, залюбки діляться власними спостереженнями щодо проекції відголосків козацького бароко на побутову культуру чільних діячів ДНР і ЛНР. Ну й так далі…
Батюшка
… Ніч видалася спокійною попри оголошену тривогу. Будить заграва, яку помічаю з вікна авто, в якому якось намагався заснути. Це акурат над спаленою заправкою сходить сонце, заплітаючись в перетинах її вигорілого даху.
Зранку бійці, котрі вирушали на підсилення сусідніх блокпостів, з’їжджаються, розповідають про свої пригоди. Пригод тої ночі було мало. Чекали на удар «Градів». Цього разу пронесло.
Разом із бійцями з котрогось із блокпостів приїздить чоловік зовсім нехарактерної для тутешніх місць і ситуації зовнішності: розлога борода, волосся, зібране у конячий хвіст. І якісь дивно одухотворені блакитні очі.
«У нас тут є свій капелан. Батюшка, поговоріть з журналістами», - знайомить нас Олег.
З5-річний православний монах з Луцька просить не називати свого імені, бо розуміє, що не мав право брати в руки зброю. Розповідає, чому таки взяв.
«Мене викликали за повісткою у військкомат. Я прийшов у рясі, і мене тут же ж нагнали. Мовляв, ідіть звідси, батюшко, не до вас зараз. От я й пішов добровольцем у Національну гвардію. Думав, буду капеланом», - розповідає отець.
Після короткої паузи, за час якої, певно, вкотре прокручує страшні події, продовжує: «Після того, як наших покрили вогнем на Карачуні, я уявити собі не міг, що колись побуваю у такій ситуації. Я побачив, як виглядає спечений людський мозок. Я знав, що зварене людське м'ясо має білий колір, але я ніколи раніше цього не бачив і не думав, що коли-небудь побачу. Як священику мені треба було б усе це зібрати, викопати могилу і поховати. Але я не зміг, мене просто заціпило. Після цього я вирішив воювати».
Страшну оповідь отця раз у раз переривають далеко не такі, як він смиренні хлопці: «Батюшка, як справи»? Священик посміхається кутиком вуст, вдаючи, що не помічає матюків і подекуди масних жартів, які лунають від розташованої поруч купки бійців.
«Насправді хлопцям потрібно Слово Боже, і вони до нього тягнуться. – продовжує отець. – І дива трапляються. Коли на Карачуні впала вежа, висотою понад 200 метрів, то якось склалася так, що навіть не поранила жодного бійця. Хоча, здається, це було неможливо. Хіба це не диво від Господа»?
Клятва Гіппократа
Поки бійці повертаються з блокпостів, молодий гвардієць розганяє останні сутінки своїм віником, бурмочучи при цьому: «Ніхто, крім мене, не хоче прибирати. А що тут буде, коли не прибирати».
Заварюю чай з пакетика, набираю миску макаронів по-флотськи, вже холодних з вечора, але ще смачних, і продовжую вислуховувати бійця, чиїм ім’ям спросоння навіть забув поцікавитися. Каже, що товариш його кума служить у «Донбасі».
«Там дуже полюють за чеченцями. Кажуть, у кожного чеченця із собою в кишенях по 15-20 тисяч награбованих доларів», – розмірковує чоловік.
Тим часом до нас підходить Сергій, чоловік років тридцяти з гаком у блакитному лікарському халаті. Сергій, медик-волонтер, набирає капусту, помідори та огірки для медпункту і принагідно розповідає.
«У мене багато друзів є військовими медиками. Але сам я не хочу вдягати погони. Мамі сказав, що вирушив на курси підвищення кваліфікації, а сам сюди волонтером. До речі, наш начмед Ігор Петрович Ільків зі Львова», - акцентує увагу Сергій, дізнавшись звідки приїхав я.
Просто тут на блокпосту у медичній частині є хірургія та реанімація. Тут і надають першу допомогу пораненим бійцям. Кому потрібне подальше лікування у стаціонарних умовах, відправляють вже до Артемівська.
«Лікарня у Дебальцевому значно ближче, але ми поранених туди не возимо. З тамтешніми медиками вкрай погані стосунки. Вони не те, що з пораненими не хочуть мати справу. Вони навіть із нами, їхніми колегами, не хочуть мати жодних стосунків. Та й узагалі, здається, що для них клятва Гіппократа – це щось незнайоме. Недавно, приміром, відмовилися допомогти травмованому 7-річному місцевому хлопчику, якого ми їм доставили із сусіднього села. Казали, що хірурга немає, а спеціально їхати він не буде. Тут, я вам скажу, взагалі «швидкі» бояться їздити. Хоча їх, наче, ніхто і не обстрілював.
Ми ще розмовляємо, а над блокпостом лунає дивний свист, який аж шкребе по душі.
«Що це? – насторожуються бійці. – Цікаво, це десь далеко чи нам «привіт» летить»?
Цього разу посвистіло з півхвилини і вглохло.
«Зараза, поки долетить обробити ся можна», - зареготав один із бійців. Почуття гумору бійцям не бракує…
P.S. Протягом останніх днів наші блокпости неодноразово обстрілювали і накривали важкою артилерією. Загинув гвардієць – позивний Альпініст (хто знав – пом’яніть). З посіченою осколками головою лежить у шпиталі комбат. Поранено ще зо два десятки бійців. Але гвардія – не здається. Бережи їх Господь!
Фото: Роман Онишкевич
Коментарі
Дописати коментар