Над проваллям не регочи

Стаття про те, як колишня росія втратила головний компонент свого інформаційного зброї і про те, що в самому головному бої інформаційної війни українці з мішеней перетворилися в глядачів, а прихильники російського світу з переможців - в жертв.

Про можливу (і неможливу) атаки колишньої Роїсі було сказано і написано вже чимало. Я не збираюся наводити аргументи і доводи, захищаючи або спростовуючи версії. Але в світлі обговорюваної ситуації, хотілося б звернути вашу увагу на інший аспект цього питання - фактор сприйняття. Як казали герої телесеріалу "17 миттєвостей весни": "Зараз, друже НЕ червня сорок першого, а березень сорок п'ятого ...". Не можна не відзначити: в світлі трагічних подій в нашій країні, в світлі складних криз, в яких опинилася Україна, наш серпень дві тисячі шістнадцятого дуже вже скидається на серпень дві тисячі чотирнадцятого. У завзятості і мужності українського народу, потонув головний відмітний елемент російської пропагади: ми давно вже їх не боїмося.

Охоче ​​вірю, що у багатьох людей не було страху і два роки тому. Охоче ​​вірю, що багато хто може сказати "ми і тоді не боялися". Але, погодьтеся, таких безстрашних було куди менше, ніж тепер. Страх, що межує з панікою був характерний для подій дворічної давності. І найголовнішим компонентом цієї пекельної машини не була аж ніяк не російський терор.Найголовнішим компонентом була невідома. Українці НЕ ЗНАЛИ, чого чекати від війни. Лякає не гради, лякати не біологічні недорозуменій полезшіе через поребрика на нашу землю. Лякала невідомість перед війною. Лякала теоритическая можливість розлучитися з комфортним, звичним способом життя, комфортним, звичним чином думки. Лякала думка про те, що світ, яким ми звикли його бачити і відчувати кожним днем, більше ніколи таким не буде. Будь-які інформаційні операції противника, проходили на хвилі цього страху перед невідомістю. Він був фоном, перманентним лейб-мотивом будь-якої інформаційної атаки, будь-якої інформаційної диверсії. Він дозволяв маніпулювати на емоціях, почуттях, відчуттях. Він був найголовнішим фактром будь-яких найменших успіхів колишньої Росії в нашому інформаційному полі. Але зараз ситуація змінилася. У ворога більше немає цієї страшної зброї. У ворога більше немає того козиря, який дозволяв йому в лоб жбурляти пачки Ольгинська ботів, вішати локшину про "славні перемоги російської зброї", виводити нас з зваженого стану, переводячи інформаційне поле в площину заклепаного котла з бурхливими газами всередині, який ось-ось рвоне .

Ми вистояли. І причин для цього було безліч. Одна з головних, зрозуміло - звичка. Як не крути, а людина схильна адаптуватися до будь-якому середовищі. У тому числі й інформаційної. Атмосфера тотального нерозуміння реальності, щодня збільшувалася нестабільною економікою, нестабільними соціальними процесами, глибокими кризами в усіх галузях.Ми настільки звикли, до думки про те, що завтрашній день буде зовсім несхожий на сьогоднішній, що будівництво довгострокових перспектив в умовах перманентної загрози військової агресії безглуздо, невідомість стала повсякденністю. Її було занадто багато у всьому і ми звикли до неї.Другою причиною стало усвідомлення того, що колишня росія смертна. І не просто смертна. Навіть для тих, хто далекий від політичних і військових подій з'явилося стійке відчуття, що незабаром на політичній карті світу відбудуться веселі зміни. Хто будь-коли "страждав" від зрілості інфантильного українського суспільства, з'явився новий (хоча досить і спотворений) сенс для подальшого існування. Вже занадто багато в нашій Країні хочуть вижити лише для того, щоб подивитися на падіння останньої імперії в пекло.

Як би безглуздо це не звучало, яким би абсурдним не видавалося, але одвічне українське "не з'їм, так понадкушую" зіграло злий жарт з сусідами з ближнього запореб’я. Вони-то до такого повороту, явно не були готові. Вони чекали бліцкригу, чекали розвалу України по швах і вже були готові відкривати шампанське, як українці посідали на самому краю і стали уважно дивитися кудись у бік Північного Кавказу в очікуванні великого і красивого вибуху.

Спочатку видихнуло шампанське. Потім "іхтамнети" зрозуміли, що свята колективного самогубства не буде, а потім їм стало не по собі. Тому, що вони готувалися пити шампанське, а інших установок з Кремля просто не надходило. Але далі для країни скреп і зайвих хромосом ситуація стала виглядати зовсім тухло. Чи не зводячи очей від забордюрній території в очікуванні "великого вибуху", українці стали поступово обзаводитися своїми планами і своїм господарством. І дійсно - чого сидіти просто так? Хтось розпалив багаття, хтось поставив на нього казанок з супом, хтось став розважати дітвору казками. У завтрашній день дивитися, може й нерозумно. Але вже будувати плани на найближчі три години точно ніхто не забороняв. І все це, не зводячи очей з майбутньою Кубанської Народної Республіки. Скоро там вона?

До такого повороту подій любителі ікон Сталіна і ревнителі російської ідеї вже точно готові не були. Хоча здавалося б: що-що, а історію Другої Світової вони знають на зубок! І тут, через два роки, з'явилася інформація про нову можливу атаку. Мало того, що цих "останніх днів для України" за останній час було стільки, що хоч відрами тягай, так тут ще й з'ясувалося, що всі невинні забави українців на краю прірви переросли в досить потужну і організовану інфраструктуру: вже розуміла що робити армія, вже були неслабо прочищені від панікерів і зрадників ряди, вже змінилося сприйняття українських солдат, вже багато в чому ослабли голоси дурнів-всепропальщіков. Загалом, замість колективної паніки і суїциду, з краю прірви долинуло бадьорий "підходь, буржуй - око виколю" (десь гикнув в руду бороду моторола).

Загалом, країна надувних ракет і парадів, де ситуація і до війни була не дуже, де армія все більше і більше набуває рис павичевого хвоста і служить більше для демонстрації сили, ніж для її застосування, втрачає навіть фактор залякування. Всіх наших проблем це не вирішує. Але попереду у нас Майбутнє .... на відміну від колишньої батьківщини.